9-го жовтня світова громада відзначає Всесвітній день пошти

Професійне свято поштарів почали відзначати із 1874-го року, коли був створений Всесвітній Поштовий Союз. Колись функцію передавачів кореспонденції здійснювали поштові голуби. Коли з'явилися газети та журнали – почали залучати до цієї роботи людей. А в наш час поштову галузь просто неможливо уявити без листонош. Із полтавськими листоношами в день їхнього професійного свята спілкувалася Юлія Лис.

У 39-му поштовому відділенні хоч сьогодні і професійне свято, у його працівників, все як завжди. У залі оператор видає пенсію та бандеролі, заступник начальника Юлія Коляда контролює робочий процес, прибиральниця наводить порядок. А ці жіночки - листоноші. У них сьогодні ще попереду непройдені кілометри та нерознесені кіпи газет. На цей час листоноші повернулися на відділення після рознесення пенсії, тепер сортують газети та листи. Загалом у 39-му відділенні працює 13 працівників, сім із яких - листоноші. Саме на листоношах тримається поштова галузь, вважає заступник начальника 39-го поштового відділення Юлія Коляда.

/Юлія Коляда, заступник начальника поштового відділення №39

На листонош покладається чимало зусиль в поштовій галузі, адже кожна листоноша повинна своєчасно доставляти кореспонденцію, приділяти увагу кожному клієнту - а це переважно пенсіонери та люди похилого віку/

Юлія Коляда розповідіє: окрім рознесення пенсії та друкованих видань в обов'язках листонош - кілька разів на день звітувати заступнику начальника відділення про зроблене та про фінанси. Катерина Касьян пропрацювала листоношею 25 років. Із них 22 - у селі Мала Перещепина Новосанжарського району, 3 - у полтавському 39-му. Говорить, без роботи листоноші не може.

/Катерина Касьян, листоноша

Звикли люди до мене, я до людей, і вже аж тягне/

Листоноша Віра Грисенко прийшла на полтавський поштамп також зовсім юною. Розповідає, їй тоді було лише 24 роки. Дев'ять останніх працює тут, у тридцять дев'ятому відділенні. Розповідає, ця професія дарує людям радість, а від цього стає тепліше на серці і їй.

/Віра Грисенко, листоноша

Люблять. Особливо люди похилого віку, які зовсім самі живуть. Немає з ким поговорити, зайду в хату - вона тебе спитає, привітає. І на душі радісно - поспілкуєшся, згадаєш своїх батьків/

Катерина Атаманюк у рідному відділенні старожил. Пропрацювала тут більше 30-ти років, вийшла на пенсію, однак через певний час знову ж сюди повернулася. Листоноша вирушає в дорогу - знає: на неї чекають. Біля під'їзду зупиняється біля бабусь - перекинутися кількома словами про життя-буття.

/Бліц

- Виглядаєм. Щоб принесла нам пенсію та газети/

Газет зараз виписують менше, ніж колись, що й говорити про журнали, - грошей у людей на таке не вистачає. Передплачують переважно обласні видання, діляться листоноші.

/Катерина Атаманюк, листоноша

Зараз дуже важко жити, та все одно: тепло на душі, коли тебе зустрічають люди добре/

«С толстой сумкой на ремне, в синей фирменной фуражке...» - так свого часу описував листоношу Маршак. У полтавських листонош фуражок немає. Однак, як і раніше, є важка сумка.

Сумка листоноші - окрема тема для розмови. Колись носили свою ношу лише в ній. Листоноші розповідають: теперішні сумки - більш сучасні. Однак, часто жінки носять газети не лише в ній - розділяють ношу на дві частини - аби не було такого навантаження на спину.

Стрічка новин