Нові експонати часів Другої світової передали для краєзнавчого музею

Експонати з історією життя: напередодні 9 травня у краєзнавчий музей Кременчука передали особисті речі і нагороди однієї із визволительок наддніпрянського міста. Подробиці – далі у сюжеті.

Напередодні 9 травня – Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, кременчужанка Надія Маринець передала речі і нагороди своєї бабусі Анастасії Самсонівни Тригуби, ветерана Другої світової, визволительки Кременчука. Жінка спочатку звернулась до міської бібліотеки, а звідти її направили в міський Краєзнавчий музей.

Надія Маринець, кременчужанка

- Мені боляче дивитися, як на базарах лежать медалі, за які пролита кров.

Онука розповіла про свою героїчну бабусю. На фронт вона пішла добровольцем. І одразу потрапила в самісіньке пекло – стала учасником Сталінградської битви. Там здобула дві медалі «За відвагу» і важке поранення.

Надія Маринець, кременчужанка

- Осколочним пораненням у голову, її вивезли, вона лікувалася 4 місяці, потім її начеб-то списали, але потім вона повернулася, знайшла свою частину і йшла з ними визволяти Кременчук. Вони тут брали участь у визволенні Кременчука на понтонній переправі. Вона дуже багато розповідала про це визволення.

А потім була Корсунь-Шевченківська операція, друге важке поранення і диво-порятунок.

Надія Маринець, кременчужанка

- Дві селянки її підібрали і ховали у погребі, перевдягли, бо село було під німцями. І вони ховали, ризикуючи своїм життям. Вона поправилася. Як село звільнили – у госпіталь пішла. За ці два поранення додому прийшло дві похоронки.

Причому, на пам'ятній стелі загиблих до цього часу у російському Волгограді (тодішньому Сталінграді) вписано ім'я Анастасії Тригуби. Втім, жила наша землячка ще довго. Після другого поранення знову пішла на фронт, де зустріла свою любов. Та кохання було недовгим. Суджений – командир розвідників – загинув у 1944-му. Тоді ж народилася і їхня донька – мама Надії Маринець. Анастасія Самсонівна після війни вчилася і працювала, своїм прикладом надихаючи й ближніх любити життя.

Алла Гайшинська, в.о.директора Кременчуцького краєзнавчого музею 

- Вона не здавалася. Вона пройшла через таке страхіття, а все одно хотіла жити. Вона не боялася жити, вона хотіла жити і вона бажала, щоб ми ставилися так до життя. Життя, завойоване такою ціною, його треба цінувати і жити далі, а не розпливатися і розпускати його.

Стрічка новин