У Полтаві до 9 Травня готують віртуальний альманах

Напередодні Дня пам’яті та примирення Полтавський будинок культури оголосив пошукову роботу серед громад міста, щоб разом зібрати маловідомі історії своїх рідних та близьких про Другу світову війну у віртуальний альманах. Разом з представником центру «Воїн» працівники будинку культури відвідали ветерана війни Анастасію Голікову, яка проживає у Горбанівці. Завітала до неї і наша знімальна група.

Анастасії Іванівні 94 роки. І, незважаючи на поважний вік, каже: все пам’ятає, як вчора. Їй було 14, як почалася війна. Коли сестру забрали в Німеччину, вона залишилася з мамою і молодшим братом. Потрібно було виживати. Через безвихідне становище у 16 років дівчина прийшла проситися на роботу в госпіталь. Пані Анастасія розповідає, що тоді довелося швидко дорослішати. Найбільше їй запам’ятався солдат з розбитими грудьми. Каже: бачила, як пульсувало його серце, а потім зупинилося.

Анастасія Голікова, ветеран, інвалід війни

- Люди ще лежали без ніг, без рук, без грудей. Груди їм прийдуть, відкриють. Сестра кличе: іди сюди, а я не хочу, я плачу, я кричу. Іду до мами, кажу: йди чергуй, бо я не можу. Я не бачила ще крові до війни. Я поїзда до війни не бачила. Це було дуже важке діло. Але я втихомирилася, привикла до них. Якийсь солдат прийшов, показав, розкрився, а він без ніг. Ну і лежи, кажу, якщо ти без ніг, а що робити?

За свою моторність в роботі Анастасія Іванівна отримала підвищення. Начальник госпіталю зробив її своєю зв’язковою. Робота була небезпечною, оскільки щодня потрібно було проходити повз німців. Те, що її не вбили, називає дивом.

Анастасія Голікова, ветеран, інвалід війни

- Робота мені сподобалася, дуже хороша. Біганина туди-назад. Набрала листів – в ту точку віднесла, в іншу, по всій Полтаві, кому що потрібно, замовила, мені розписалися, дали папірець, я вкинула в сумку і побігла. Прибігла, вже 11 годин. А мій начальник не вірить. Питає: ти вже ходила, чи ще ні? Кажу, я вже прийшла, принесла вам почту, а хлопцям – листи.

Так жінка пропрацювала всю війну. Проте і в теперішньому конфлікті на Сході України пані Анастасія стала в нагоді. Вона дала прихисток своїм родичам-переселенцям з Донбасу.

Оксана Чміль, родичка Анастасії Голікової

- Прийшла біда і до нас в 2014 році. І бабуся відрізнилася в цю війну. Тому що у нас двоє дітей, чоловік – інвалід 2 групи, дуже страшно було. Почали телефонувати всім родичам, хто може нас прийняти. Всі відказали. А бабуся сказала – приїжджайте.

Це маленькі історії про великих людей. І розповідь Анастасії Іванівни обов’язково увійде до віртуального альманаху «Територія пам’яті».

Наталія Вісич, заступник директора Полтавського МБК з культурно-масової роботи

- Їй довелося пережити ті часи, багато тяжких хвилин, але вона залишилася оптимісткою. Було дуже цікаво послухати про ті страшні часи. Ми хочемо розказати про це всім, щоб пам’ятали.

Стрічка новин