140 років тому народився Василь Верховинець, діяльність якого пов’язана з Полтавщиною

5 січня 1880 року на Івано-Франківщині народився Василь Костів. Більш відомий під псевдонімом Верховинець. Хореограф, діяч товариства "Просвіта", перший теоретик українського народного танцю, композитор, диригент і фольклорист. Максим Рильський назвав Василя Верховинця "Чародієм українського танцю".

Вчитель, актор театру і кіно, етнограф, музикант

Тато Микола Костів був сільським дяком, освіченою людиною. А мати Василя мала гарний голос, який успадкував її син. Після навчання у початковій школі в рідному селі Василь поїхав до Львова, де опановував ази релігії  у бурсі при Ставропігійському інституті. Проте шляхом батька не пішов і замість духовної кар’єри обрав педагогічну: закінчив Самбірську вчительську семінарію і почав працювати у школах Калуша і сусідніх сіл.    

Дітей молодий учитель любив, веселився з ними, провадив навчання в ігровій формі. «Гра є наймиліша хвилина, котрої потрібно дитині для всебічного виховання її молоденького тіла, розуму та її індивідуальних здібностей», - напише згодом Василь Верховинець у одній із своїх книг. Він і сам не міг без гри – театральної, і  вільний час проводив у львівському театрі «Руська бесіда», заснованому при однойменному товаристві. Грав драматичні ролі, співав лірико-драматичним тенором.                

1906-го Василь  потрапив до театру Миколи Садовського. «На літо до мене приїхав молодий ще тоді актор Костів, що пізніше грав під прізвищем Верховинця. – згадував Садовський, – Цей молодий, але дуже музикальний хлопець дав мені ідею перекласти оперу «Галька» і «Сільська честь». А тим часом ми почали разом розучувати оперу «Продана наречена». Тижнів зо півтора я вже свою партію знав, і він почав розписувати інші партії, щоб мати готові, коли трупа з’їдеться на літній сезон.». У цьому театрі Василь Костів працював як актор, хормейстер та диригент упродовж 1906–1919 років. «Танцювальною групою в трупі відав молодий, дуже здібний хлопець з Галичини, - згадувала Софія Тобілевич, дружина драматурга Івана Карпенка-Карого. – На жаль, пам’ять не зберегла його прізвища. А слід би пам’ятати, бо він хоч і молодий, а був дуже талановитою людиною і знався не тільки на хореографії, а й на співах та музиці. У ті часи, коли в театрі готувались опери до постановки, цей молодий митець був Садовському у великій пригоді».

Василь Верховинець грав у виставах героїв-коханців: Петра у «Наталці-Полтавці», Андрія у «Запорожці на Дунаї», Йонтека в «Гальці» та інших. Проте на акторській кар’єрі Верховинець не зупинявся. У Києві він вступив до приватної музично драматичної школи Миколи Лисенка, відкритої на кошти, зібрані до ювілею композитора, і здобув під керівництвом професора Г.М. Любомирського теоретичну освіту хормейстера-диригента. Професійно зростав він і як хореограф, і в сезоні 1910 року вразив киян постановкою танців в «Енеїді» за Котляревським: карфагенянки у Верховинця виконували веснянки, а боги на Олімпі танцювали гопака. 

Написав чимало хорових  творів (найвідоміші  - «Більше надії, брати», «Грими, грими, могутня пісне», «На стрімчастих скелях», «Ми дзвіночки», «Весна») , музику до п’єси «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького. Здійснив аранжування багатьох українських народних пісень та пісень патріотичної тематики («За Україну» Я. Ярославенка, «Шалійте, шалійте, скажені кати» Анатоля Вахнянина), патріотичних  маршів та романсів на слова Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Олеся, Максима Рильського, Павла Тичини та інших поетів. Зібрав і записав 300 українських народних пісень. 

У 1912 році   записав  весільний  обряд  у  с. Шпичинці Сквирського  повіту на Київщині: а це 140 весільних  пісень і 70 мелодій! На основі цих етнографічних записів  написав   книгу , яка стала  першою науковою працею Василя Верховинця. Її  опублікували в  у 1914 році в «Українському  етнографічному  збірнику» під назвою  «Українське  весілля». Фрагменти цієї етнографічної праці  були використані в побутових п’єсах театру  Садовського.  На той час уявлення про українські народні танці на театральних сценах було дуже примітивне й вульгаризоване. Гастролюючи Україною, Василь Верховинець провів серйозну етнографічну роботу, фіксуючи й систематизуючи рухи автентичних народних танців. Результатом кількарічної праці став вихід у світ у 1919 році книжки «Теорія українського народного танцю», яка витримала п’ять перевидань. Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. Праця стала першою вітчизняною спробою систематизації  й  узагальнення творчих досягнень українців у сфері  народного танцювального мистецтва. У книзі автор зібрав і систематизував надзвичайно цінний матеріал та науково обґрунтував його, описав характерні танцювальні рухи, що є основою української народної хореографії. У роботі приділяється велика увага ідеальному поєднанню музиканта з одного боку і танцюриста – з другого. Василя Верховинця нарекли «батьком» українського триколінного гопака: саме він перевів народний танець на рівень професійної хореографії. «Пам’ятайте, що за нашою чудовою піснею перше слово належить нашому народному танцю. Коли ми полюбимо сестру – пісню, то полюбимо і її брата – танець», - писав він.  

Євдокія, дружина Євдокія, дружина

У 1933—1934 рр. на Одеській кіностудії Іван Кавалерідзе працював над картиною «Коліївщина», сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно  брав участь у зйомках фільму і як актор.

Полтавські сторінки життя

 У 1906 і 1907 роках акторська трупа Садовського працювала у Полтаві.  «Ми вдвох рушили на сезон до Полтави, де я з половини липня найняв театр у саду, що належав громаді полтавських урядовців», - згадував Микола Садовський.  У 1907 році у трупі з’явилася молода актриса і співачка меццо-сопрано полтавка Євдокія Волошко (Доля), яка стала дружиною Василя. Невдовзі з Полтави трупа перебралася до Києва.  

4 березня 1917 року  з ініціативи Товариства Українських Поступовців постала нова політична структура - Українська Центральна Рада , яка стала центром згуртування національних сил українського народу. Тож,  на Полтавщині, як і  по всій Україні,    національно-культурне  відродження стало головним трендом суспільного буття. Вирішальну роль  у цьому процесі відіграли «Просвіти». Зазвичай, їх  засновувала патріотична українська інтелігенція. Не стояв осторонь культурних подій на Полтавщині в добу Української революції 1917-21 рр. і Василь Костів (Верховинець).      22 жовтня 1917 року  в Гадячі відбулося урочисте відкриття організованого головою місцевої повітової «Просвіти» Оленою Пчілкою Українського національного хору. Презентацію відвідали  й  виступили  з  вітаннями голова хорової секції музичного відділу Секретарства освіти Української Центральної Ради  О. Приходько, представник Варшавського українського хору Д. Бутовський, композитор  Кирило Стеценко та Василь Верховинець.    Навесні 1918 року з ініціативи  «Просвіти» у Полтаві виник Український народний університет. Його урочисте  відкриття  відбулося  21 квітня в міському театрі. «Родзинкою»   заходу  і значною мистецькою подією став  концерт , що його готував  Верховинець.  Цього ж року на пропозицію «Просвіти»  Василь Верховинець  очолив Український  хор у Полтаві.  

У 1920—1932 рр. він  очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти. 1 березня 1926 року п. Василя затверджено на посаді професора цього вишу. У 1923 році  публікує свою нову  працю — збірку дитячих ігор з піснями «Весняночка». У книзі   оповідає методологію роботи з дітьми та описує  народні ігри з піснями і танцями для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. У «Весняночку» помістив 210 народних ігор та 226 пісень і мелодій, серед яких – твори Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, фольклорні записи Климентія Квітки, а також власні пісні.  

1930-го у Полтаві Верховинець разом з дружиною, акторкою Євдокією Волошко (Долею), створили жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс». Вони виступали в новому оригінальному жанрі театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців. Цей колектив із шаленим успіхом гастролював  по українських містах. Український танцівник і хореограф Павло Вірський писав: «Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю «Жінхоранс» - це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії. Кращі традиції «Жінхорансу» свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР».    

Перший міжнародний фестиваль народного танцю

відбувся 1935-го у Лондоні. Колективи оперних театрів з найбільших міст України - Києва та Харкова взяли  участь у цьому грандіозному світовому музично-хореографічному дійстві.   Парубочий триколінний «Гопак» виконувався у дуже швидкому темпі, схожому на вихор. До закінчення танцю вся зала, що була вщерть заповнена британськими  глядачами та поціновувачами народних танців з усіх континентів планети,  загриміла оплесками. «Все це було новим для нас. – писала лондонська газета «Таймс»  18 липня 1935-го. –  Танцюристи з України виконали «Гопак» з такою професійною майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм. Ми побачили, який прямий вплив мають народні танці...».  А постановником танцю, який вразив вишукану англійську публіку, був хореограф, композитор, актор, співак і диригент Василь Верховинець. Покладений на його  музику «Триколінний гопак» отримав тоді 1-а премію! 

Увічнення пам’яті. Василю Верховинцю у Полтавському краєзнавчому музеї ім. В.Кричевського присвячено частину експозиції «Розстріляне відродження». У Києві і рідному селі ім’ям Верховинця названо вулиці. А  на топонімічній мапі Полтави така вулиця з’явилася ще в часи так званої хрущовської відлиги. Це одна  з найстаріших вулиць обласного центру, що в Подільському районі міста – колишню Гору Марата, де  мешкав в будинку батьків своєї дружини Євдокії Волошко (Долі) з 1909 року. 

На фасаді корпусу № 1 Полтавського педагогічного університету ім. В. Г. Короленка по вул. Остроградського № 2, в якому у 1922-1932 рр. Працював. встановили у 1966 році меморіальну дошку. А  у 1982 році встановлено нову, мідну, виготовлену методом гальванопластики. На ній горельєфне зображення В.М. Верховинця (скульптор В. І. Білоус) і меморіальний текст.    У 1988 році у рідному селі неподалік містечка Долина на Івано-Франківщині встановлено пам’ятну стелу на його честь (скульптор В. Лендьєл). 

У 1997, 2000, 2002 роках проведені обласні конкурси хореографічних  мініатюр «Осінні фантазії» ім. Василя Верховинця (започатковані  Херсонським обласним центром народної  творчості). Від 2003року  ці конкурси проводяться з назвою «Верховинця степова криниця».

Стрічка новин

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію