Вогнеборець від Бога

Вогнеборець від Бога

Ветеран пожежної справи Микола Вінніков упевнений, що його робота — захищати життя людей — найкраща у світі.

У полтавця Миколи Віннікова вдома зберігається старовинна ікона Божої Матері «Неопалима купина», яка дісталася йому в спадок від бабусі. Бабуся розповідала про неї майже містичну історію. Коли під час Другої світової війни гітлерівці, відступаючи з України, палили все на своєму шляху (бабуся тоді жила у Великобагачанському районі Полтавської області), то підпалили і її хату, яку охороняла ця ікона. Хата була із саману, під соломою і швидко згоріла б, тому що вже була охоплена полум’ям. Однак бабуся, яка вірила у чудодійну силу ікони, тричі обнесла її навколо хати, і полум’я згасло. Він застав ту хату хлопчиком. По ній зовсім не було видно, що вона коли-небудь горіла, тільки солом’яну стріху замінили на очеретяну.

Ця бабусина розповідь глибоко запала Миколі у підсвідомість. І, мабуть, під її впливом він і сам згодом став вогнеборцем. Служив строкову в пожежних військах, про існування яких до армії навіть не здогадувався, і так йому припала до душі ця суто чоловіча робота, що присвятив їй 28 років життя.

Курсант Черкаського пожежно-технічного училища Микола Вінніков на чергуванні. Фото надані прес-службою ГУ ДСНС України у Полтавській області Курсант Черкаського пожежно-технічного училища Микола Вінніков на чергуванні. Фото надані прес-службою ГУ ДСНС України у Полтавській області

Немовлят заколисувала машина

Одна з найрезонансніших пожеж, які йому доводилося гасити, сталася у пологовому відділенні Полтавської районної клінічної лікарні. Їдучи тоді посеред ночі на виклик, пожежники ще не знали, що загорілася кімната, в якій зберігалися кисневі балони. А коли дізналися, балони вже були нагріті й у будь-який момент могли вибухнути. А у відділенні перебували новонароджені. І вогнеборці, не роздумуючи, притискали ці «бомби» до своїх грудей і виносили їх із 4-го поверху на лікарняний двір, де колеги поливали їх з рукавів крижаною водою.

Водночас рятували новонароджених. Одну дівчинку забрали просто з операційного столу. Як могли, заспокоювали й підбадьорювали їхніх матусь і вагітних, які в паніці скупчилися біля вікон, а дехто вже був готовий з них вистрибувати.

Немовлят витирали насухо, малювали їм хімічними олівцями на животиках їхні прізвища, щоб не переплутати, й по автодрабині передавали з рук у руки до самої пожежної машини. Обережно складали рядком на задньому сидінні. Так діючи, врятували 15 новонароджених. Вони добре почувалися в машині, бо там було дуже тепло. Та коли водієві від духоти стало зле і він вимкнув двигун, уся ця компанія підняла такий лемент, що нічого не допомагало. Тоді водій знов завів машину. І малюки як за командою затихли. Здогадавшись, що робота двигуна машини заколисує дітей, Микола Вінніков, який тоді проходив стажування на посаді начальника караулу, попросив водія не шкодувати пального, аби тільки вони мовчали. І так няньчилися з дітьми, доки не приїхала швидка, яка їх забрала й відвезла куди треба.

Газові факели гасити найважче

Неодноразово Микола Вінніков брав участь у гасінні пожеж на газових мережах та свердловинах. У Гадяцькому районі, наприклад, працювали понад тиждень із залученням  артилерії й танка. Власними силами пожежники не могли б упоратися.

Довелося йому самому виносити з палаючого будинку огрядну бабусю, яка не могла ходити. Одного разу вони з командою півдня провели у кисневих апаратах, шукаючи причину задимлення в бомбосховищі, яке керівництво взуттєвої фабрики перетворило на склад. Там горіли шкіра й гума, і вони ледве не загинули у підземних лабіринтах, площа яких становила 1200 квадратних метрів. Під час розвідки хтось із вогнеборців у суцільному диму навіть провалився був у люк, і його також довелося рятувати.

А якось вони прибули на виклик у селище Щербані, на околицю Полтави, і побачили, що горять господарські будівлі, паркани і будинки відразу в кількох сусідів. А під одним двором лежав на землі із сильними опіками чоловік. Почав його Микола Вінніков розпитувати про причину такої масштабної пожежі. З’ясувалося, що нещасний працював водієм на сміттєвозі з газовим двигуном. Того дня він заправив балони газом і приїхав додому обідати. Пообідавши, вийшов до машини перекурити. А вентилі на балонах погано тримали, біля сміттєвоза утворилася загазованість, і щойно водій клацнув запальничкою, балони вибухнули. Він упав, а що було далі, не знає. Потерпілий попросив Віннікова допомогти йому зняти сорочку, яка йому пекла на спині. Микола глянув, а в нього на спині вже немає шкіри. Звичайно, тоді зробили для постраждалого все, що могли, аби врятувати. Швидка приїхала оперативно, але горю не зарадили: у лікарні той чоловік помер.  

Трагічне й кумедне поряд

На превеликий жаль, пожежників і рятувальників майже завжди викликають тоді, коли в когось біда. Але трапляються й майже анекдотичні ситуації. Наприклад, якось у новорічну ніч пожежникам зателефонувала мешканка багатоквартирного будинку і схвильовано повідомила, що у її сусідів на 5 поверсі на балконі летять іскри і валує дим. Пожежники без зволікання виїхали на місце пригоди, хутко піднялися східцями в ту квартиру, де горіло. І що ж? То була не пожежа, а господарі разом з гостями смажили на балконі шашлики.

Ще кумедніший був випадок, коли 15 хвилин гасили пожежу у квартирі, в якій, здавалося, господарів не було вдома. Коли вже загасили і збиралися йти звідти, зі спальні несподівано вийшли п’яні господар з господинею й поцікавилися, що пожежники тут роблять.

Ці епізоди з професійного життя Миколи Віннікова дають уявлення про те, наскільки важка й небезпечна робота вогнеборців і наскільки необхідна країні, суспільству. Причому будь-якій країні, будь-якому суспільству. Тому воно зобов’язане піклуватися про таких людей, забезпечувати їх новою спецтехнікою і достойною заробітною платою.

Микола Вінніков не тільки гасив пожежі, а ще 13 років організовував охорону важливих об’єктів ДК «Укргазвидобування». Розповідав, що, лягаючи спати, щоночі клав собі під подушку два мобільних телефони, щоб постійно бути на зв’язку. І ці телефони в нього розряджалися за добу. Кілька років працював начальником управління рятувальних сил області.

У нього ніколи не було вихідних. Проте своєю долею він задоволений, бо захищати людей, робити їм добро — його покликання.

Микола Вінніков завжди цінував чоловічу дружбу, вірність обов’язку, вів здоровий спосіб життя, активно займався спортом (кандидат у майстри спорту з дзюдо та самбо). Ці риси прищепив і синові Євгенові, який 6 років відпрацював водієм в аварійно-рятувальному загоні. І хоч уже там не працює, досі, побачивши червону пожежну машину, повідомляє батька: «Бачив, хлопці наші поїхали!»

Полковник служби цивільного захисту Микола Вінніков із 2013 року на пенсії, але не пориває зв’язків із ГУ ДСНС України у Полтавській області, де його люблять і поважають. Надає управлінню, що стало для нього рідним, посильну допомогу:  займається обслуговуванням і ремонтами колінчастих підйомників та іншої спецтехніки, яку використовують у роботі рятувальники. Тобто і далі виконує свою світлу місію.

Стрічка новин