Без бар'єрів: полтавці-візочники показують, як повноцінними їх робить спорт і творчість

«Без бар'єрів». Полтавці з особливими потребами традиційно до Міжнародного дня інвалідів підготували фотовиставку про своє життя. Цього разу вони вирішили показати: інваліди-візочники мають повноцінне життя, реалізовуючи себе у творчості, спорті та громадській діяльності.

ДТП, а далі – вже 5 років на інвалідному візку. Сергій зізнається: звикати до іншого формату життя було непросто.

/Сергій Їжак
Якби воно призначене було, то легше було б. А так, ні бордюри не перескочиш, нічого. Але вже привчився, то помаленьку стрибаю. І тролейбуси. Бо не хочуть допомагати. Коли посваришся – тоді так. Хоча, багато людей вже починають. Там дідусь їздить на тролейбусі – взагалі молодець. Завжди і допоможе, і поговорить. А є такі, що й відвертаються/

Його головна помічниця – дев'ятирічна донька. Каріна прийшла з батьком і на виставку фотографій.

/Каріна
- Допомагала тату спуститись з бордюру.
- Це важко?
- Як для тебе, то важко.
- Ні/

На візках полтавці дістались до ТРЦ «Києв». Тут на першому поверсі відкривають невеличку виставку досягнень людей з інвалідністю.

/Ліда Демиденко
Один із наших чемпіонів з бочча – Юра Духно. Ось на фотографії, він у Польщі, де зайняв 5 місце. Тут показують різні змагання. Хто чим займається. Танцями дівчатка займаються, діти – бігом. Вони без ніг. Але це більше за кордоном, бо там більший прогрес/

«Без бар'єрів» – так полтавці назвали свою десяту виставку, яку щорічно відкривають до Міжнародного дня інвалідів.

/Алла Лісовенко
Люди все ж таки починають нам допомагати і вже не так бояться того, що люди з інвалідністю – це якісь...не знаю. А ми ж такі, як і ви, тільки на візках/

Щоб довести це – на фото показують себе у спорті та творчості, громадській діяльності, що робить їх життя повноцінним.

/Алла Лісовенко
Я здобуваю маленькі навички з шиття. Наволочку я пошила, потім я пошила племінниці фартух. Вона дуже задоволена, бо ходить у школу мистецтв, і їй якраз цей фартух знадобився/

17 років на візку Ліда Миколаївна. Після паралічу вона навчилась ходити, але потім кінцівки знов відмовили. За останні роки, говорить жінка, лід поступово рушає, і візочникам таки починають допомагати. Хоча виховувати цьому слід із дитинства.

/Ліда Демиденко
З реабілітаційного центру є у нас машина, яка нас привезла і сюди. А раніше ж цього не було. Безбар'єрність – кругом. Доступності – нуль. Але, все-одно. Я, наприклад, така людина, що як мені один раз відкажуть, то я іншим разом не проситиму, і поїду своїм ходом. То я люблю: 40 хвилин, і вже у місті. Влітку питань нема, а взимку складніше. Але – різні люди. Були і будуть/

Стрічка новин

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію