Орден «За мужність» має одна із полтавських медсестричок

Орден «За мужність» має одна із полтавських медсестричок. Старший сержант медичної служби Збройних сил України, вона говорить: такої відзнаки достойний кожен, хто боронить наші кордони. Із мужньою жінкою спілкувалася Олена Ляшенко.

Її важко уявити у військовій формі та «броніку». Із мужньою медсестричкою та її колегою ми зустрілися у парку. На запитання «за що отримала орден?», вона не відповіла.

/Наталія Дугарь, старший сержант медичної служби ЗСУ
Я вважаю, що цей орден повинні мати всі, хто служить в зоні АТО.../

У травні 2014 медиків від Полтавського військового госпіталю закріпили за 93 бригадою. Кілька лікарів, медсестри та водії проходили 3-тижневі ротації у зоні бойових дій. Добропілля, Слов'янськ, Червоноармійськ, Донецький аеропорт – ось таким транспортом вивозили звідти поранених. Завдання наших медиків – надати першу допомогу і відправити до найближчої лікарні. Що вразило у перші ротації – ворожі настрої місцевих...

/Вікторія Гвоздь, лікар-анестезіолог Полтавського військового госпіталю
Люди були дуже озлоблені, не розуміли, хто до них прийшов, і хто їх буде зараз захищати і від кого. У них уже насаджувалася на той момент пропаганда цього «Руського міра», лунали заклики до війни.../

Втім, говорять, лікували і мирних, відмовляти не мають права.

/Вікторія Гвоздь, лікар-анестезіолог Полтавського військового госпіталю
Ми не розділяємо, це мирне населення, військове населення, ми повинні надавати медичну допомогу, не зважаючи на віросповідання, не зважаючи на те, якого класу людина/

Що таке обстріляні машини лікарів – наші медики знають не з телебачення, ось такі фото мають у власних архівах. Поза камерою військові розповідають: у 2014 російським найманцям платили десятки тисяч гривень за голови наших військових, і байдуже – стріляє він чи лікує людей. Зараз вони працюють у звичному режимі у рідному госпіталі, навіть після курсу психологічних реабілітацій не можуть забути війну.

/Наталія Дугарь, старший сержант медичної служби ЗСУ
Хлопчика, якого вже немає, і от його руки... як він тримає в руках старенький мобільний телефон... у нього в цей день був День народження, і за півгодини до того, як він помер, йому зателефонувала мама... він їй сказав, що в нього все гаразд. Веселий, молодий хлопець, і проходить якийсь час, буквально десь 30-40 хвилин, хлопця цього вже немає. І от постійно згадуються оці руки, вже знекровлені, тримають цей телефон. І чому мати дзвонила через ці 40 хвилин/

Полтавських військових медиків тепло згадують побратими. Кажуть, біля людей у білих халатах почувалися якось по-домашньому затишно.

/Василь Медведюк, полковник, командир 2 батальйонно-тактичної групи 93 ОМБР
Люди туди просто приходили поговорити, не за медичною допомогою, а просто поговорити. Ну а бойове хрещення було 23 травня, коли «Золотий колодязь», це Добропільський блок-пост розстріляли, там 3 чоловіки загинуло. Вони себе з такої сторони виявили, що я готовий їм поклонитися в ноги/

Бригада полтавських медиків за кілька хвилини виявилася готовою разом з військовими дати відсіч ворогу. Саме тоді сталося те, про що скромно промовчала медсестричка Наталія.

/Василь Медведюк, полковник, командир 2 батальйонно-тактичної групи 93 ОМБР
Наталя Дугар, вона медсестра, вона ставила крапельницю в полі, і накрила собою від снайпера цього солдата/

Стрічка новин

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію