У Полтаві сьогодні прощалися з бійцем АТО

У Полтаві сьогодні прощалися з бійцем АТО. 45-річний Валерій Боняківський у мирному житті був художником, навіть допомагав реставрувати храми. На Схід України пішов добровольцем у перших рядах. Минулого четверга під час обстрілу під донецьким аеропортом він сховав від «граду» усіх солдатів, а сам помер від втрати крові.

Полтавці – у смутку та з квітами. Їх несуть і несуть до Свято-Успенського храму на Білу Альтанку. Тут прощаються з 45-річним добровольцем батальйону Дніпро-1 Валерієм Боняківським. Порівну молоді та полтавців старшого віку. Більшість з них не були знайомі із загиблим, але прийшли висловити свою повагу, називаючи бійця побратимом.

/Генадій
Я громадянська людина, але ненавиджу Путіна. Кращі хлопці гинуть в час перемир'я. Дуже прикро, дуже важко усвідомлювати це/

Друзі розповідають: Валерія знають у Полтаві як гарного художника. У Диканьці він навіть допомагав реставрувати храми.

/Олексій Ільченко, сусід та друг загиблого
Це мій друг, це мій сусід. Я його років 20 знаю. Взагалі не розумію, як він міг так загинути. Дуже шкода, гарна була людина, гарний друг. Я його бачив, мабуть, тижнів два тому, все нормально з ним було. І ось так вийшло.../

На Схід України Валерій пішов одним із перших.

/Олексій Ільченко, сусід та друг загиблого
Він сам - льотчик, він офіцер. Ми літали. Він воював, як міг. А воювати він вмів/

Військові із журналістами спілкуватись не хочуть. Лише просять передати: свого бійця з позивним «Кабул» його батальйон «Дніпро-1» не забуде.
Друзі знаходять сили говорити, але втримати сльози чоловіки не можуть.

/Руслан Ільченко, друг загиблого
Він завжди був з позитивом, усіх підтримував. Він трохи старший за мене був і він навчив мене дуже важливої речі - молитися. Колись у мене були важкі часи. І я досі так роблю. Я за це йому дуже вдячний. Я знаю, що у той час мені його послав Бог сам/

Руслан Ільченко розповідає: років зо 20 вони були кращими друзями. Валерій ніколи не підводив.

/Руслан Ільченко, друг загиблого
Він каже: я йду і, мабуть, не вернусь. У нього був такий настрій. Якщо він щось робив, то робив це дуже серйозно. Він не міг робити це дуже серйозно. Він не міг робити наполовину - лише на 100%. Всі хлопці, які з ним приїхали, розказували, що він так умів побудувати стратегію, що всі живі виходили. Він був командиром диверсійної групи/

Так трапилося і 16 жовтня під Донецьком: захищаючи аеропорт, бійці потрапили під обстріл градом. Валерій сховав своїх солдат в укриття. Самому ж бійцю відірвало руку. Його не встигли перев'язати, і чоловік помер від втрати крові. У нього залишилася мати, три доньки, наймолодшій з яких - 14 років, та онук.

Стрічка новин