У Полтаві ВІЛ-позитивні відкриті для спілкування

Відео знаходиться в архіві

Ви можете переглянути його за посиланням:
https://yadi.sk/d/Yy-9zwDHgPBmL

Це – не війна і не чума, від якої масово мруть, і саме тому на проблему ВІЛ-інфекції мало звертають увагу, запевняють благодійники. У Полтаві не фіксують епідемію СНІДу, як загалом по Україні, але це не означає, що таких людей у нас взагалі немає. Спеціалісти нарахували більше 60 дітей з таким статусом, а це – як два шкільних класи. Ті, хто має ВІЛ, говорять: не сприймають його як хворобу, а просто живуть з ним. І в суспільстві їм вкрай важко боротися зі міфами про себе. Нинішнього тижня нам вдалося поговорити із дівчиною-підлітком, яка не побоялася відкрити перед камерою обличчя і розповісти про свій статус.

Вона – підліток і має сміливість говорити про труднощі власні і своїх однолітків. Однак їх проблеми – такі, які майже не чують і не розуміють. Бо вони мають ВІЛ-статус.

/Яна, живе з ВІЛ

Дорослі не вирішують всі наші проблеми. Лікарі видають пігулки, завдяки яким ми живемо, але нам немає з ким поговорити. Так, ми боїмося сказати про свій статус близьким людям, коли вчитель біології говорить, що краще не спілкуватись з ВІЛ-позитивною людиною/

Груп підтримки та послуг для ВІЛ-позитивних людей майже немає, адже на це не виділяють кошти. І від різних думок, від запитань, на які нікому відповісти, стає страшно, сумно та самотньо, зізнається Яна.

/Надія Тимошенко, керівник дитячих та жіночих програм БО «Світло надії»

Зустрічається, наприклад, дівчинка 15-16 років. Перші зустрічі, знайомства, все це – радість першого кохання. Але для ВІЛ-позитивного підлітка це тривога. Вона не знає, як сказати хлопцеві, що вона – ВІЛ-позитивна/

Міфи – те, що перешкоджає українцям ставитись нормально до ВІЛ-інфікованих. Хоча в Європі, і про це знає навіть неповнолітня Яна, люди спокійно ставляться до статусу, та набагато більше бояться такого захворювання, як рак.

/Надія Тимошенко, керівник дитячих та жіночих програм БО «Світло надії»

Нам здається, що ці діти існують десь далеко, що вони дуже відрізняються від інших людей, що вони – особливі. Мені ставили дуже багато запитань раніше, коли під час роботи: як ви працюєте з ними? Як ви не боїтеся? А як ви взагалі з ними спілкуєтесь?/

Коли Яну запитують дорослі: як можна допомогти, відповідає: просто спілкуванням. Вона дізналась про свій статус у 10 років. Він передався їй від народження. Але завдяки спілкуванню із психологами вона прийняла свій статус і живе з ним. Нині дівчина прагне допомагати іншим. Півтора року вона – модератор закритої групи у соціальній мережі.

/Яна, живе з ВІЛ

Підлітки вихваляються, що не приймають пігулки і почувають себе нормально. Я переконую їх, що це життєво необхідно для нас, для того, щоб ми жили. Життя з ВІЛ – це не проблема. Можна жити довго і щасливо. Якщо ми будемо одне одному допомагати – все буде добре. І розмовляти також/

Яна говорить, що люди із статусом ВІЛ-позитивні переживуть здорових, адже краще слідкують за своїм здоров'ям. І такі слова змушують задуматись.

Інна Безугла

Стрічка новин

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію