Професія моряка – одна із найбільш привабливих і, водночас, небезпечних професій

Відео знаходиться в архіві

Ви можете переглянути його за посиланням:
https://yadi.sk/d/o7ljskKIgPCZ2

З одного боку – це можливість побачити світ і непогано заробити, з іншого – постійні ризики і розлука з рідними. Проте мешканця селища Вороніна Володимира Носа ці мінуси не налякали, пропрацював на цивільних суднах багато років. Про ті часи нині нагадує чимало фотографій та сувенірів. Два роки тому вони стали експонатами музею, який Володимир Нос облаштував у себе вдома.

/Марина Молька, журналіст

Мешканець селища Вороніна облаштував вдома музей, значна частина експонатів якого присвячена морській тематиці: Володимир Григорович 13 років свого життя пропрацював на суднах Азовського морського пароплавства/

Музей Володимира Носа розташувався на мансарді його ж будинку. Досі тут бували лише рідні і друзі господаря. Серед експонатів можна побачити фотографії дореволюційної і сучасної Полтави, світлини предків Володимира Григоровича, сувеніри. Проте найбільше експонатів присвячені морському періоду його життя. Про море, зізнається, мріяв з дитинства.

/Володимир Нос, заснував вдома музей

Така мрія виникла ще в 5 класі, коли отримав путівку до «Артеку». Тоді я вперше побачив море і вирішив стати моряком/

Вирішив і став. Спочатку вступив до школи мореплавства у Маріуполі, потім – до Херсонського училища імені лейтенаната Шмідта, де здобув спеціальність інженера-оператора радіозв'язку. Кар'єра на морі розпочалася після того, як влаштувався на судно котельним машиністом, та вже за кілька років став начальником радіостанції. Працював на теплоходах, які перевозили різноманітні вантажі. За 13 років побував у багатьох куточках світу, зокрема у Гонконгу, Кенії, Ефіопії, Мадагаскарі. Звідти привіз чимало сувенірів, нині вони – експонати домашнього музею, як і десятки фотографій та опудала морських жителів. Проте, де б не був, розповідає, завжди мріяв повернутися до Полтави, навіть вірша написав.

/Володимир Нос, заснував вдома музей

И нигде, ни в Кувейте, ни в Сплите, ни в далеком пору Таватаве, не цветут так каштаны и липы, как цветут в сухопутной Полтаве/

Експонати музею красномовно розповідають про рід господаря і його самого. Завдяки їм онуки Володимира Носа знають про своє коріння, а для Володимира Григоровича – це своєрідна вісточка з минулого, пам'ять, яку не занедбав, а плекає. До речі, герой нашого сюжету займається пошуковою роботою, допомагає встановлювати імена солдат, загиблих на Полтавщині у роки Великої Вітчизняної.

Стрічка новин

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію